Веб-студія «WebDreamLab»

Створення сайтів у Онок

Розробка веб сайтів будь-якої складності з індивідуальним підходом до кожного замовлення.

Більше 400 років тому на цій благословенній землі поселились перші люди для постійного проживання. Тоді ця місцевість була суцільно вкрита дрімучими лісами, чагарниками та непролазними хащами. Важка праця чекала на першопоселенців. Треба було зрубувати і викорчовувати дерева, потім їх спалювати і розрівнювати землю. Так клаптик за клаптиком оночани здобували орну землю. Така архаїчна підготовка землі збереглась в окремих топонімічних назвах і, зокрема, прізвищах — Загар, Погоріляк, тощо.

Розвивалось село спочатку дуже повільно. Перша письмова згадка про нього відноситься до 1598 року. Тоді в селі проживало вже 24 сім'ї, які разом з землями належали до володінь барона Перені. Ці перші поселенці були звільнені від податків на 12 років, щоб обжитися. Щодо назви села існує кілька версій. Найбільш поширеною є та, що першою жителькою села була жінка Олена. На угорській мові це Ілона, Ілонка. Звідси назва села — Ілонокуйфолу — Оленине нове село. З часом назва села спростилася до Онок. Не виключено, що назва села пішла від назви потічка, що протікає через нього. Потічок називався Ілонок (Оночок) і згадувався в документах та на давніх мапах вже за 1295 рік, а його рукава-притоки за 1357 рік. Ще одна версія говорить про те, що тут найперше поселився онук одного чоловіка з Чингави (Боржавського). На користь цієї версії маємо такий доказ, що назва села з часом видозмінювалась. Так у 1773 році — це був Онук, у 1865 році — Онюк, далі — Онік і зараз — Онок. Щодо прізвищ наших жителів маємо таку картину. Більшість із них з різних причин не дійшли до нашого часу. Але з тих, що вживаються і нині, найраніше згадуються в документах прізвища: Копча (1604 рік), Пап-Поп (1625 рік), Орос (1638 рік), Костак (1715 рік), Тупиця (1720 рік), Потокі, Буря, Гецко, Данко, Кіраль, Козак (1775 рік).

За національним складом жителі Оноку українці (русини). Інші національності не становили більше 2-3%. Так писарь села показує, що в 1862 році у селі говорили на рутенській (русинській) мові. Русинська мова є українською мовою, власне її південно-західний діалект з властивою йому вимовою і деякими домішками словацьких, чеських, угорських і німецьких слів. За діалектом ми відносимося до так званих «лишаків», бо вимовляємо слово «лиш», а приміром лемки вживають слово «лем».

Статистика 1775 року показує, що в нашому селі вже проживало 512 жителів. Більшість із них українці, а також 15 циган, 14 словаків, 6 євреїв, 2 угорці. За переписом 1881 року в селі проживало 1040 жителів. Із них: українців −889, євреїв — 132. Віросповідування: 905 — греко-католики, 134 — іудеї, 1 — римо-католик. 72 жителі села з цього числа були письменними. В 1900 році в селі проживало 1425 жителів. Із них самостійно заробляли на себе 458 осіб. Інші були на утриманні. 418 працювали в сільському господарстві, 8 чоловік у ремеслі, 21 були поденниками, 4 слуги. 1930 рік — населення 1505 чоловік, будинків — 363, землі — 983 га. 1939 рік — населення 1801 чоловік, чоловіків — 903, жінок — 898. Як бачимо у 19 та першій половині 20 століття село розвивалось більш прискорено. Однією з причин, що сприяла цьому, є будівництво у 1885 році дороги з твердим покриттям, що проходила через наше село із Севлюша (Виноградова) до Сільця. Відтоді Чингава (Боржавське), яка опинилась на узбіччі основних доріг починає занепадати, а Онок, навпаки, розвиватися.

Найперше заселився Вишній кінець села (теперішні вулиці Українська, Івана Франка, Польова). Потім середина села, а відтак нижній кінець. Саме тому ще й сьогодні ми вживаємо поняття «вишняни», «середняни», «нижняни». Отже Онок має три основні частини-вулиці. Сьогодні це вулиці Українська, Шевченка та Миру. Інші вулиці заселились значно пізніше. Та спочатку вулиць, як таких, взагалі не було. Наприклад, «вишняни» використовували за дорогу русло потічка. Від нього відходили стежки-дороги до хат. Можна собі уявити, яка то була дорога і яка то була їзда. Пішки ж люди ходили стежками, що проходили через городи і відокремлювалися перелазами.

Гнітючу картину з цього приводу описує Оціль Ласло, інспектор по освіті Угочанської жупи, який відвідав наше село наприкінці 19 століття. Його коні, коли проїзджали по єдиному в селі дерев'яному мосту, провалилися і їх ледве врятували селяни, що збіглися на допомогу. Школа до якої він приїхав розміщувалася в єдиному класному приміщенні площею 68 m². Тут вчилися разом 74 учні різного віку (46 хлопчиків і 28 дівчаток). Не відразу він помітив учителя Поповича Дмитра, який був оточений дітьми. Повітря в класі було «густе», стояв нестерпний сморід, який виділявся з немитих дітей та їх одягу. З розмови з ними він вияснив, що діти їдять білий хліб хіба що на Великдень та Різдво. Сало з них їли кілька разів лише 6 учнів, а домашню ковбаску (пікницю) — ніхто. Оціль Ласло справедливо критикував угорський уряд за такий стан в школі. Важко було вчителеві вчити дітей в таких умовах, але Дмитро Попович виконував свої обов'язки добросовістно.

Робота моделлю львів

Створення веб сайтів у Онок

Ми розробили

1500+ проектів